fbpx
Жити (з) мистецтвом

Жити (з) мистецтвом

Гуцульське господарство, перетворене на музейну колекцію

Колишня прибудова з с. Репедя Марамороського повіту була пристосована та облаштована за рахунок коштів AFCN (Адміністрація Національного фонду культури) предметами, характерними для традиційної культури українців-гуцулів цієї зони, а згодом стала Музейною колекцією. Проект був здійснений Фундацією гуцульських українців Румунії у партнерстві з Асоціацією синаптиків – Марамуреш. Йдеться про етнографічну колекцію, яка реконструює гуцульське господарство, яким воно виглядало щонайменше 50 років тому. Пані Анастасія або Нюра Дзіцак тісно співпрацювала зі своїм братом, Василем Поповичем, головою Фундації гуцульських українців Румунії, у виборі та впорядкуванні цієї колекції. Багато предметів походять з особистої колекції родини й були виготовлені самою пані Нюрою.

Давні весілля та роль музикантів

У свої 55 років Юр Лавер, якого прозивають Мекулаюскі, має багато весіль, на яких він був музикантом або хеґедушем, як кажуть на місцевому діалекті. Тому він дуже добре знає звичаї та пісні, характерні для весіль з Репедя (інша назва – Кривий) повіту Марамуреш. Він грав на скрипці, зонгорі, барабанах і співпрацював з багатьма іншими музикантами зони. Ми поспілкувалися з паном Юрієм, щоб дізнатись більше про часи, коли традиційні весілля були правилом, а не винятком.

Гордий рідний Плай та історія його будівництва і призначення

Іван Попович – будівельник, розуміється на багатьох роботах, з багатим досвідом на різних етапах будівництва. Проте котедж Плай з с. Репедя Марамороського повіту має особливе значення для нього та його родини, будучи побудований майже повністю ним. Все почалося з його брата Павла, який подався за кордон у 16 років і вирішив інвестувати в котедж поблизу будинку батьків, маючи бажання повернутися на рідні землі. Особливістю цього проекту було прагнення поєднати традиційне із затишком сучасності, в природному оточенні, що нагадує давні часи.

Анекдоти Дмитра Голдіша

Дерев’яний будинок пана Дмитра Холдіша з хутора Пентая, що знаходиться в Марамороському с. Поляни, став ґаздою багатьох традиційних предметів, які пан Думітру протягом багатьох років збирав у місцевих жителів. Він дуже хоче, щоб ці предмети колись знайшли своє місце в музеї, і, можливо, колись саме цей будинок і стане ним. Він був бібліотекарем і директором будинку культури, і краєзнавство завжди його захоплювало. На зайнятих ним посадах пан Дмитро Холдіш мав можливість багато досліджувати, перш за все завдяки місцевим жителям, людям похилого віку, з якими він мав можливість поговорити про давні часи. І так він зібрав вражаючу колекцію історій, анекдотів, легенд та інших випадків, які насправді є свідченням поширених вірувань та історії людей ​​цих місць.

Зв’язок з Богом через музику

Як у Старому, так і в Новому Завіті літургійна музика означала зв’язок з Богом. Літургійне служіння розроблене та побудоване для плавності та краси. Окрім чітко визначеної ролі священика, який є посередником між небом і землею, що через молитву та пісню спускає Божу благодать у життя віруючих, важливою опорою є й співці церковної музики. Пані Вероніка Рагован це прекрасно розуміє, саме тому її особливо турбує вивчення смислу або смислів послання літургійного тексту, щоб облачити його в гарний одяг музики, зробити його більш зрозумілим і спрямувати до розуму й серця віруючих, які прагнуть зрозуміти.

Рушники та скатертини Марії Цофей з хутора Солотяний з с. Полян

Звук ткацького верстат її заспокоює, а сама робота розслабляє. Пані Марія Цофей є однією із майстринь хутора Солотяний у Полянах, яка тче, як у давнину. Вона навчилася цього з дитинства, як це було прийнято в цій місцевості, і тче з великим задоволенням. Жінка показує нам свої скатертини та рушники, які щойно закінчила. Останнім часом вони користуються великим попитом, і вона приємно здивована їхнім успіхом. За всі ці роки пані Марія навчилася різним технікам ткацтва, а зразки, які вона використовує, запозичені від інших майстринь та з того, що було і є специфічним для цієї місцевості.

Іван Голдіш та його пристрасть робити самотужки все, що йому потрібно

Іван Голдіш живе на хуторі Солотяна, який належить до с. Поляни – найбільшогo населеногo пункту етнічних українців у Румунії. Це українець-гуцул, який всьому навчився самостійно. З цікавості та пристрасті. Якщо йому щось подобалось, він неодмінно хотів навчитися. Його талант до майстування, винаходів, адаптування до чого завгодно, відповідно до потреб, – це щось природне. Йому подобається робити все необхідне. Не просити від інших, а щоб інші просили у нього. Він дивиться, як робиться певний предмет або бере його проаналізувати і пробує зробити й сам. Поки йому не вдається. Неможливо – такого для нього не існує.

Розповіді та історія з народниих пісень, зібраних та виконаних Міхаелою Мікулайчук з с. Рускова

У традиційних піснях з Долини Рускова можна віднайти широкий спектр почуттів, переживань та історій. Незалежно від події, пори року, заняття, радості чи горя, усі ці теми можна знайти в піснях. Як і скрізь, народна творчість розвивалася і буде розвиватися, незалежно від історичних, соціальних чи економічних умов, вона допомагає краще зрозуміти громаду. А музика, народнa пісня є частиною цього дорогоцінного архіву. Міхаела Мікулайчук з с. Рускова Марамороського повіту прекрасно це усвідомлює. Тому через свою культурну діяльність вона намагається збирати та розповсюджувати традиційні пісні.

Іляна Попович: “Їжа в горах найсмачніша!”

Якщо завітаєте до пані Іляни Попович із с. Репедя, не підете звідти без частування. Вона любить готувати, і різноманітність страв, якими вона тебе пригощає, збивають з пантелику. Хочеться скуштувати кожну. Тільки б змогти. Цього разу наші пошуки пов’язані з традиційною кухнею українців-гуцулів з Мараморощини. Кулінарні страви, приготовані пані Іляною, смачні та з домашніх інгредієнтів. Вона намагається використовувати натуральні продукти, вирощені у власному господарстві. Домашній хліб, голубцi, картоплянa мамалига – кулеша, мачанка, коров’ячий або овечий сир, кисле молоко, виготовлене в бадді, чи сало з овочами з городу – ось вам декілька інших страв. Козонак або пончики (фанки) – на почесному місці.

Коваль Василь Ковач та його забуте часом ремесло

Колись Василь Ковач був єдиним ковалем у Долині Русковa, Марамуреш, який умів робити все: знаряддя для сільськогосподарських робіт (зубила, підкови, сокири, коси, серпи, лопати, мотики), предмети побуту (навісні замки, ключі, цвяхи, дверні ручки) та будь-який інші інструменти та прилади для господарства. Багато людей знали його і шукали. У нього завжди була робота, і часто він ледве справлявся з нею, бо не мав допомоги. Єдиною постійною помічницею була його дружина, пані Параска, проте вона могла виконувати лише частину роботи.

Дмитро Коренюк: життя, присвячене гуцульському корінню

Він був мером, директором школи, учителем, тренером з легкої атлетики, а його талант до письма проявився досить пізно. Дмитро Коренюк з с. Бистрий, Марамуреш, вперше прибув в Україну в 1993 році з нагоди першого міжнародного конгресу гуцулів. Це був момент, коли він закохався в Гуцульщину. Він був вражений його схожістю з його гуцулами з Бистрого, і так він почав розслідувати далі. Він дивувався багатству місцевого фольклору, який почав збирати, обробляти та пропагувати. Ось так народились його жартівливі вірші, гумориски, надихані особливо розповідями односельчан, історіями з їхнього життя, і не тільки ними.

Гуцульська мова чи говірка: пояснюють дослідники

Для людини, яка приїжджає на Гуцульщину, тутешня мова може здатися незвичною і навіть незрозумілою. Чи існує гуцульський діалект і чим він відрізняється від літературної мови?

Про це розповідають Галина Гречук із Верховини, яка уклала словничок гуцульських говірок, етнограф і поет Василь Зеленчук із Криворівні та кандидатка філологічних наук Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Тетяна Ястремська.

“Ґазда вівчарні” та його історія про пастухів з Репедя

У населених пунктах, де проживають етнічні українці в зоні Долини Русково, вирощування худоби та сільськогосподарські роботи були одними з основних занять. Вівчарство в цій місцевості було авторитетним заняттям, оскільки було багато людей, які мали худобу. Вівчарні (“полонини”) були повні вівцями, а також коровами або кіньми. Пан Павло Попович з с. Репедя завжди мав тварин, і не може уявити свого життя по-іншому, ніж піклуючись про тварин та свою землю.

Василь Попович: популяризатор культури українських гуцулів в етнічних громадах по обидва боки Тиси

Василь Попович є справжнім послом гуцульських українців Мараморощини й не тільки. Його діяльність по збереженню та пропаганді традицій гуцульських українців багата і постійно підтримується шляхом популяризації етнографічних, історичних та туристичних цінностей в етнічних громадах по обидва боки Тиси. Усі його заходи та зусилля здійснюються в ім’я традиції, культурної спадщини і особливо під знаком ідентичності цінностей.

Іван Лавер: “хеґедуш” та давні пісні

Коли він починає грати, усі історії його дитинства та юності немов оживають. Він навчився грати на скрипці самостійно, із пристрасті, а згодом став одним із «хеґедушів» тієї місцевості. Іван Лавер – один з небагатьох музикантів у с. Репедя, який знає давні традиційні пісні і передав їх також одному зі своїх синів.

Василина Бензар, зелений вінок з Полян та ремесло, вивчене з необхідності

Перед весіллям або перед храмом церкви Василина Бензар дуже зайнята. Вона керує залізною рукою кількома членами своєї родини, включаючи доньку, невістку, онучок та правнучок, щоб вчасно закінчити роботу. Зелений вінок – це етнографічний символ українців з с. Поляни, і барвінок та тую потрібно дуже оберігати, щоб досягти очікуваного ефекту. Все повинно відбуватися безпосередньо перед заходом, щоб характерний зелений колір зберігся, а використане листя не висохло. І вся ця робота не може проходити без специфічних пісень.

Популярна дизайнерка одягу Юліка Лупшак та її творіння з традиційними мотивами

Відома своїми сорочками-гуцулками, які вона вишиває. З часом вона урізноманітнила свої вироби і стала своєрідним дизайнером одягу в місцевості, створюючи й інше вбрання з традиційними мотивами: піджаки, сукні, спідниці, жилети або кожухи. Пані Юліка допомогла відродити це ремесло. Вона навчила багатьох людей з Вишівської Долини Марамороського повіту, які висловили бажання навчитися вишивати такі візерунки.

Отець Рагован: поєднує духовне з соціальним, традиції та звичаї з церковними обрядами

Робота священика Петра Рагована, пароха Української Православної Церкви в с. Репедя Марамороського повіту, виходить за рамки релігійних служб з нагоди свят. Він добре усвідомлює важливу роль, яку церква відіграє в житті громади. Тому він докладає усіх зусиль, щоб своєю релігійною, культурною та соціальною діяльністю допомогти зберегти мову, звичаї, традиції та обряди. Cвоєю діяльністю він поєднує духовне з соціальним, традиції та звичаї з церковними обрядами.

“Писмо з рідного краю” поета-лісоруба Гаврила Клемпуша — першого поета українських гуцулів Мараморощини

Гаврило Клемпуш був самоуком, навчився читати і писати з молитовників та «Кобзаря» Тараса Шевченка. Для нього рідне село, рідний край займає важливе місце в серці, душі і його творчість. У 50-60 р. минулого століття, коли українська література Румунії була ще в самому зародку, Гаврило Клемпуш з Мараморського села Вишівська Долина був відомим як поет-лісоруб, котрий пише коломийкові вірші про робітників лісу, друкуючи їх у Румунії в газеті «Новий вік» (нині «Вільне Слово»). Після смерті поета, у 1990 році, сім’я намагалася зберегти його пам’ять, тож багато з його особистих речей, рукописи, книги тощо зараз знаходяться в його рідній хаті, де встановленa й меморіальна дошка. Бажаючі можуть відвідати цю хату.

Колекція гуцульських предметів Николая Марічека

Горщики, каструлі, ручні пилки, ярмо для волів, гаки, дерев’яні ложки, тарілки, кошики для хліба, глечики, постоли, свистки, керамічні миски, пляшки для горілки, колеса від возів, ковші, ополоники, качалки, торби, мішки, веретена, дерев’яні відра, різні ткані предмети – всі мають своє місце, дбайливо розміщені у дворі пана Николая Марiчека. Він вважає себе справжнім українським гуцулом, нащадком гуцулів, які працювали із землю чи в лісі. Тепер його черга продовжувати всю цю спадщину у своєму рідному селі Валеа Вішеулуй (Вишівська Долина), розташованому на кордоні Румунії з Україною.

Найстаріша українська дерев’яна церква в Румунії

Невелика дерев’яна церква “Вознесіння Господнього” в с. Поляни Марамороського повіту, Румунія, відіграє важливу роль в історії жителів цього регіону. Вона була побудована незабаром після прибуття на ці землі деяких мешканців слов’янського походження, з країв з християнською вірою – Польської Галичини. Зараз очікується відновлення цього культового місця, яке має бути включене до спадщини ЮНЕСКО.

The oldest Ukrainian wooden church in Romania.

The Small Wooden Church of the Ascension in the village of Polyany, Maramures County, Romania, plays an important role in the history of the region’s inhabitants. It was built soon after the arrival on these lands of some inhabitants of Slavic origin, from the lands with the Christian faith – Polish Galicia. It is now expected to restore this iconic site, which should be included in the UNESCO heritage.

Феномен гуцульського тексту

У літературі Гуцульщини є таке особливе поняття — гуцульський текст.

Олександра Салій знає про це багато цікавого. Вона є науковою співробітницею Інституту Івана Франка Національної академії наук України та у 2017-му році захистила дисертацію на тему «Гуцульський текст в українській літературі кінця 19 початку 20 століття». Уривки із гуцульських текстів читають мисткиня Христина Стринадюк та учасник гурту Kazka Дмитро Мазуряк.

Магічні та буденні звуки Карпат

Гуцульське село зіткане із десятків звуків. Знайомих, зрозумілих, звичайнісіньких. На які ви навряд чи звернете увагу, якщо, наприклад, поспішаєте на автобус після кількаденного походу. На вас теж навряд чи звернуть увагу: хіба що пес із якогось господарства ліниво вирішить перевірити, кого ж там занесло у його розмірений плин життя. Це аудіоісторія про звуки, яку потрібно слухати у цілковитій тиші, занурившись у атмосферу.

Нічний базар у Косові

Про Косівський базар чули чи не всі карпатські туристи. Ярмарок працює лише у суботу з 4 ранку й до обіду. Тому, аби прикупити найліпші речі, доведеться ніч не доспати. Дорогу сюди легко знайти за потоками покупців та скупченням автомобілів, що припарковані навколо.З них виходять гарно вбрані косівчани та гості міста і поспішають перебігти дорогу, аби якнайшвидше дістати свої гаманці.

Майстри Стринадюки та їхні експерименти

Микола Стринадюк — майстер сучасної косівської школи художньої різьби. Богдан і Захар, сини майстра, також займаються обробкою дерева. Кожен має свою унікальну манеру.
Родина Стринадюків часто експериментує з формами, кольорами, матеріалами і поєднує власні ідеї з традиційними технологіями та гуцульськими орнаментами.

Василь Зеленчук: поет, який любить літеру “р”

Краєзнавець Василь Зеленчук жартома називає себе музейним експонатом. Він працює старшим науковим співробітником музею Івана Франка у Криворівні. Зеленчук знає всіх і його теж добре знають — після інституту та праці у школі він десять років працював сільським головою. Проте найліпше почувається саме в музеї. Пан Василь — поет і готується до виходу власної збірки віршів. А також має спільну збірку разом із Петром Мідянкою із Закарпаття та Назаром Федораком зі Львова.

Гуцульське весілля: розповіді з Криворівні

Традиції гуцульського весілля живуть. Про них розповідає Василина Зеленчук, яка доглядає за садибою-музеєм у Криворівні, де Сергій Параджанов знімав фільм «Тіні забутих предків», а також традиції весілля коментує етнограф Іван Зеленчук. Що п’ють, їдять, які подарунки дарують парі та чому весілля для нареченої (княгині!) — це сумна подія?

Театр Гната Хоткевича: понад 100 років гри

Гуцульський театр села Красноїлля Верховинського району — це аматорський колектив, який має понад сторічну історію. Його у 1910-му році створив Гнат Хоткевич.
Нині в центрі села Красноїлля зберігся невеликий дерев’яний будинок, де Хоткевич працював. У 1987 році, з нагоди 110-ти річчя з дня народження письменника в будинку відкрили музей. Сам дім складається з двох кімнат. В одній розміщена експозиція, а у другій – зал зі сценою.

Світ Шекерика-Доникового та діда Иванчика

Про гуцульського громадсько-політичного діяча, етнографа і письменника Петра Шекерика-Доникового розповідає керівниця меморіального музею у Верховині Надія Маківничук та її син. Яким був Шекерик-Доників, про що писав і чого його «Дідо Иванчик» так довго був невідомим для українців?

Тисяча і один інструмент фольклориста Михайла Тимофіїва

Михайло Тимофіїв — український фольклорист, диригент і композитор.
Чоловік живе у Коломиї та впродовж 45 років виготовив понад 800 інструментів. Він грає на фрілці, дідику, джоломіґі, зозулі, ребрі, сопілці, тилинці. І це лише короткий список. Майстер удосконалив багато з цих інструментів так, що тепер на них можна виконувати не тільки народну, а й симфонічну музику.

Тарас Стринадюк: хрести, ікони та наливки

Тарас Стринадюк із Косова колекціонує і реставрує давні гуцульські хрести та ікони. Він професійно займається художньою різьбою. Майстерня Тараса розташована вдома. Так само Вдома, на вулиці Грушевського, у нього є власний «Музей сакрального мистецтва». У окремій великій кімнаті на стінах висять старовинні унікальні експонати.

Люба-Параскевія Стринадюк та її Замагора

Люба-Параскевія Стринадюк — письменниця і перекладачка з німецької. Народилася у Верховинському районі, у гірському селі Замагора. Авторка справжньої гуцульської прози. Написала книги «У нас, гуцулів», «До данцу», «Вивчєрики», «Як я ‘му жити на полонині» та «З-за гір’я. Щоденник любові».

Нині живе у Львові, але часто приїжджає у село, де живуть батьки і все навколо — рідне.

Наталія Гузак: батьківський музей та шлях до музики

Роман Кумлик, гуцульський музикант-віртуоз, був власником приватного Музею гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів у Верховині. Після його смерті справу продовжує дочка Наталія Гузак, яка з особливою любов’ю розповідає про тата. В дитинстві Наталя не хотіла грати, натомість стала чудовою лікаркою. Тепер же також опанувала десятки інструментів

Ліжник замість математики: майстриня Наталія Кіщук

Майстриня Наталія Кіщук займається художнім ткацтвом. Жінки у її родині понад сто років прядуть вовну і тчуть ліжники. Кіщуки живуть у Яворові — своєрідній столиці ліжникарства. Тут на парканах уздовж дороги можна побачити десятки кольорових килимів. Наталія не уявляє свого життя без ткацтва, хоча колись мало не пов’язала своє життя із математикою.

Михайло Тафійчук: майстерня, інструменти та правила життя

Михайло Тафійчук живе у селі Буковець, Верховинського району. Його жовто-блакитну дерев’яну хату знає багато людей: сюди приїжджають туристи, музиканти, шукачі народних музичних інструментів. Їх майстер за своє життя створив не одну сотню.
Він вміє грати на кожному, хоча й руки часом вже не слухаються.
Виготовляти інструменти навчився самостійно — просто роздивлявся і слухав, а потім створював сам.
Біля будинку Михайло Тафійчук має невеличку майстерню з низькою стелею — аби було тепліше. Тут минають його дні за роботою.

Їстівні коники Марії Петрів

Марія Петрів живе у селі Брустури і вже багато років робить сирні коники разом із дочкою та чоловіком. Скільки потрібно молока та чому гуцули готують саме коників? Хто їх купує та на які свята? Аби зрозуміти, як сирні коники сприймають поза Гуцульщиною, ми вирішили провести невеликий експеримент і попросили кількох людей різних професій спробувати коника із заплющеними очима та вгадати що це.

У рок-гурті тільки гуцули

Гуцульська музика це не лише народні інструменти: трембіти, дримби чи цимбали. Рок гурт гуцули — унікальний як для гуцульщини, так і для всієї україни. Перший виступ колективу відбувся у актовому залі Косівського технікуму в новорічну ніч 1969 року. І Гуцули досі грають свою особливу музику.

Богдан Петричук: колекціонер традиції

Богдан Петричук із села Бабин Косівського району на Прикарпатті. Його будинок — не лише місце, де живе його родина. Тут його приватний музей та майстерня. У хаті можна побачити сорочки, постоли, волоки, штани, запаски чи кресані. А також скрині та раритетні світлини. До Богдана заходять туристи, аби приміряти старовинний одяг і зробити фото. Сам він зберігає старожитності та створює сорочки.

Василь Карп‘юк: поет і видавець із Брустурів

Василь Карпюк — український поет з Гуцульщини, прозаїк та видавець. Він народився у гірському селі Брустури Косівського району. Нині Василь Карпюк разом із родиною живе у Києві. Василь визнає, що гори впливають на його творчість найбільше, де б сам він не був.

Про проект

I am text block. Click edit button to change this text. Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Ut elit tellus, luctus nec ullamcorper mattis, pulvinar dapibus leo. It is a long established

Партнери

“Жити (з) мистецтвом” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.