Дім Параски Горицвіт
Якщо приїхати до Криворівні автобусом з Франківська, Коломиї чи Косова, вийти на зупинці “біля сосен” і пройтись кілька метрів вглиб села — можна побачити звивисту вузьку дорогу, що веде прямо до хати Параски Горицвіт. Двадцять-тридцять хвилин пішки і перед очима з’являється стара, зовсім не схожа до традиційних гуцульських, хата. Біля неї — невелика лавка і пахучий кущ жасмину. Влітку не втрачаю можливості прийти до хати Параски подихати тим цвітом. А ще подивитися на верхи — Довбушєнку, Синиці, Кичеру, Тарночку. Звідти їх видно чи не найліпше.
Переступаю поріг хати і чую Паращину присутність. Вона там у всьому — малих деталях на гарнітурі, листах, розкладених по полицях, саморобних книгах, пересушених травах над розлогою гуцульською піччю, старих ліжниках, запилюжених світлинах. Хоч ґаздині дому немає вже двадцять три роки, її дім не є нічийним, бо все ще зберігає найдрібнішу пам’ять про свою власницю. Ґете колись писав, що для того аби зрозуміти автора — потрібно відвідати його край. А я все ж вважаю, що не менш важливо, при можливості, завітати до їхнього дому, досвічити простір.
Бо дім є дзеркалом внутрішнього, скритого, тайного. Розглядаючи дім Параски Плитки можна дізнатися, наприклад, що вона була уважною до найменших дрібниць, будь-який хаос вміла перетворювати у свій, тільки їй зрозумілий космос. Якщо б мене попросили відкинути всі означники на позначення Параски, усі ті етнографині, письменниці чи фотографині, я б залишила тільки один — творчиня. Та, що врухомлює світ дотиком, духовній енергії надає фізичного стану.
Якось влітку я вкотре почула фразу, яку неодноразово чула до того. “Параска була не дуже порєдноу ґаздинев”. І справді, подумалося тоді, що може Параска і не відповідала тодішнім, та й і теперішнім стандартам, криворівської ґаздині. Жила сама, не мала маржинки чи городів. Але те, скільки вона надбала духовно для себе, для спільноти, для світу, хіба це не робить її ґаздинею? Ґаздинею духу, яка найперше дбала про духовне перетворювала у матеріальне. І справді від сотвореного за життя розбігаються очі. Здається, ніби творіння тут і найменшій деталі, найменшому закутку. І це лиш з того, що можна уздріти очима. А скільки зроблено для громади? Для збереження пам’яті про людей та їхні місця, які існують тепер. На противагу всім законам темпоральності. На світлинах, у текстах, малюнках.
Коли думаю про Параску, думаю також про її місця. Чи часто вона ходила до лісу? Підіймалася на Довбушєнку чи Ігрець? Чи любила сидіти біля Чорного Черемоша? Так багато живої природи у віршах Параски, вітру, гір, сонця.
Шумиш, шумиш вітеречку… Бо ти маєш волю! Тож нехай — що віршописся — Виряжу з тобою.
Для мене та природа дуже жива — не інструменталізована, не приручена хибною модерністю і раціональністю. Як і Параска була живою, вміла бути так, що її відсутність досі болить навіть тим, хто її ніколи не знав. Магія Параски Плитки-Горицвіт — в існуванні поза канонічними шухлядами, у які так звикли складати митців та мисткинь в залежності від політичних режимів та історичних політик. Існування поза часом, теоріями, простором.
