fbpx
Жити (з) мистецтвом
Відтворити відео

Надія Маківничук про Петра Шекерика-Дониківа

Петро Шекерик-Доників — письменник, етнограф, політик. Надія Маківничук — завідувачка Меморіального музею Петра Шекерика-Доникового, культурна діячка.
Жити (з) мистецтвом
Жити (з) мистецтвом
Світ Шекерика-Доникового та діда Иванчика
/

Петро Шекерик-Доників

За старими дерев’яними воротами стоїть гуцульська хата, збудована ще у 1933 році. За радянського правління її конфіскували і поділили на кілька квартир. Вже за незалежної України Івану Маківничуку вдалося повернути втрачене. Кілька років тому він з донькою Надією реставрувати її і перетворити у місце пам’яті про відомого вже далеко за межами Гуцульщини письменника, етнографа та громадського діяча Петра Шекерика-Доникового. Тут, у Жєб’ю, його називають не інакше як Шикєрєком, з наголосом на останній склад.

Гуцульські музеї майже завше відрізняються від звичного уявлення про музей. Часто вони межують з приватними помешканням, тому найчастіше —  це місця, де вирує життя. Так само і тут. Хата-музей розділена на дві частини. Перші дві кімнати —  музейні, а в іншій частині живе Надія зі своїм сином. На подвір’ї хати бігають малі руді кошенята, а в сусіда, що мешкає зовсім поруч, є власний музей з невідремонтваних телевізорів.

Першим до хати заходить пронизливий скрип від старих дерев’яних дверей. Вже за ним —  Надія. Вона вчилася і працювала в Івано-Франківську, однак завжди відчувала, що хоче повернутися на Гуцульщину. Вже по поверненню  сіла з батьком за стіл і вирішила створити музей аби увіковічнити пам’ять свого родича Петра Шекерика-Доникового.

Надія не зразу розуміла, що обрала саме те, що хотіла.

Ми почали вивчати свій рід і знаходити інформацію про Шекерика. Коли ми почали цим займатися, почали з’являтися дуже багато людей, котрі вирішили нам допомогти. Приходили і казали — ми маємо фотографії, ми маємо рукописи, книжки. І це процес спілкування, роботи, нових знайомств — дало мені розуміння, що я займаюся тим, чим маю.

Історія починається 20 квітня 1889 року у селі Голови, де Петро Шикерик-Доників народився. Мав заможного тата, тому і міг вчитися в той час, інші працювали. Мав чотири класи школи і найліпшого вчителя того часу і місця — Луку Гарматія. Він і познайомив Шикерєка з Коцюбинським, Франком, Хоткевичем, Шухевичем. Шєкєрєк допомагав їм зі збиранням фольклору для художніх текстів та наукових праць. А згодом і сам почав писати. І написав найповніший епос гуцульської культури “Діда Иванчіка” і етнографічний нарис “Рік у віруваннях гуцулів”.

Коли я приїздила до бабусі своєї, то у них на стіні під образами стояла маленька фотографія Шикирєка. Я завжди дивилася на ту фотографію і у нього була дуже дивна зачіска. Він був так коротко підстрижений. І я думала, а шо то колись така мода була? Хлопці так підстрижені ходили?

Коли Шикирєка забрали, то про нього просто заборонили говорити

Тому коли ще малою Надія питала бабу з дідом про “того чоловіка зі знимки” — отримувала короткі і обірвані відповіді. Зі зникненням Петра Шикєрєка-Доникового стишилась і пам’ять про його діяльність. Проте, на щастя, не надовго. У 2007 році вперше видали “Діда Иванчіка” — разом з тим розмова про харизматичного гуцула зі села Голови знову вільно зазвучала.

Серед численних музейних артефактів є листи від радянської влади, а також справа НКВД з відбитками пальців. У 1940 році за антирадянську діяльність Шикєрєка заслали до Сибіру звідки він так і не повернувся.

Роман “Дідо Иванчік” зараз по праву можна назвати найповнішим епосом гуцульської старовітчини. Тут і старі рідновірські ритуали. І жива стара гуцульська мова кінця ХІХ століття. І чіткий детальний переказ щоденності гуцулів зі села Голови. Це уточнення важливе і дуже потрібне, бо саме “Дід Иванчік” чи не найліпше слугує доказом того наскільки різнобарвна і не монолітна Гуцульщина насправді. Бо навіть єкшо ти гуцул/ка, але з трохи іншої місцевості — читати “Иванчіка” буде дуже кєжко.

Попри етнографічність чи навіть антропологічність, епос “Дідо Иванчік” ще й страшенно добре написаний, а коли слухати книгу в озвучуванні Василя Зеленчука — взагалі перетворюється на поетичну прозу.

Сонце цілий світ держит свойов силов и теплом. Щодень на то сходить аби дати життє на світі усій диханії, добрий й злій. Д’вечеру на добранич засвєчуєт гори.

Для мене факт існування “Діда Иванчика” і самого Петра Шикєрєка-Доникового є найкращим доказом того, що гуцули та гуцулки завжди мали свій міцно поставлений голос, який було важко затерти навіть найжорстокішим колоніальним режимам. Читати Шикєрєка — це згадувати про себе, про своє забуте і змінене.

Минулий рік можна сміливо назвати роком Шекерика-Доникового, адже саме тоді почалося ширше знайомство зі спадщиною письменника. Спершу криворівський поет та культурний діяч Василь Зеленчук разом з екс-музикантом гурту “Корраллі” Василем Юзьківом створили аудіокнигу “Дід Иванчік”. Згодом — власник видавництва Discursus Василь Карп’юк видав “Діда” українською. За переклад взявся теж гуцул, але косівський, Іван Андрусяк. Так Шикерєк вкотре збирає своїх гуцулів до спільного данцю — навіть по смерти.

Авторка тексту Юлія Кіщук
Автор фото Сергій Гаврилюк

Поділись з друзями цією історією

Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на tumblr
Поділитися на reddit
Поділитися на pinterest
Поділитися на telegram
Поділитися на whatsapp

Про проект

I am text block. Click edit button to change this text. Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Ut elit tellus, luctus nec ullamcorper mattis, pulvinar dapibus leo. It is a long established

Партнери

“Жити (з) мистецтвом” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.