fbpx
Жити (з) мистецтвом
Відтворити відео

Іван Лавер

Музикант, грає на скрипці традиційні давні пісні
Жити (з) мистецтвом
Жити (з) мистецтвом
Іван Лавер: "хеґедуш" та давні пісні
/

«Хеґедуш»

Комуна Репедея (Кривий) – одне з трьох населених пунктів етнічних українців у Долині Рускови Марамороського повіту, Румунія. Два інших населених пункти – Поєніле де суб Мунте (Поляни або Руська Поляна), повіт Марамуреш (Мараморощина) та Рускова. Понад 20 000 етнічних українців проживають у цих трьох населених пунктах, що робить зону Долини Русковa дуже важливим ядром для українців Румунії. Музика завжди була дуже актуальним елементом для цих людей, і різні події з життя громади були найкращою можливістю для музикантів цього регіону проявити себе. Для цього не було школи як такої, тому все робилося «на слух», але, найголовніше, із пристрасті. Пісні, мелодійні рядки передавалися від одного до іншого, з покоління в покоління, і так розповсюджувалися історії в громаді.

Пан Іван дивиться на свою скрипку з особливою турботою та любов’ю. Йому дуже рідко випадає грати на ній. Весілля вже не роблять, як раніше, і в тих випадках, коли його запрошують на якийсь захід, йому доводиться адаптувати свій репертуар. Немає кому супроводжувати його іншими інструментами, як раніше, і тоді й пісня начебто звучить не так. Він радий, що зараз має нагоду пограти на скрипці, і для того, щоб підготовлений для нас демонстраційний момент вийшов краще, він покликав «партнера», тобто акордеоніста, щоб той супроводжував його. Той теж походить з покоління, яке в минулому забезпечувало музику на весіллях. Вони швидко роблять акорд і починають безпосередньо співати, бо так їм легше висловитись. Я не встигла їх нічого запитати, та не наважуюсь перервати, тому що цей момент мені здається важливим для обох. Вони одягнені в сорочках з традиційними мотивами, як одягаються з різних урочистих нагод, що є своєрідною повагою до своєї роботи, до глядачів. Я слухаю, як вони переходять від однієї мелодії до іншої, трохи змінюючи ритм, додаючи специфічні строфи. Відомо, що цей колаж може тривати десятки хвилин, як пісня-історія, яка закінчується, коли цьому прийде час, а не раніше. Вони розуміють одне одного з погляду і коли нарешті зупиняються, починають розмовляти між собою. Немов, коли вони співали, ними заволоділи спогади, які тепер вимагають зосередити на них усю увагу. Кожен ділиться різною інформацією, зрідка вони доповнюють один одного в діалозі, схожому на перехресне інтерв’ю.

Іван Лавер є одним з небагатьох музикантів з Репедя, який ще знає старі пісні, але багато з них він уже не може інтерпретувати так, як хотів би, бо немає кому його супроводжувати. Скрипка (або «смичок», в діалекті місцевості) підкорила його ще з дитинства, і він не здавався, поки батько не купив одну і йому, на якій він міг вчитися грати. У нього були спроби вчитися з іншими музикантами, але він не міг зрозуміти, що йому пояснюють, і тоді почав грати на скрипці самостійно, інтуїтивно, так як умів. З амбітністю, великим терпінням і наполегливою працею він справлявся дуже добре і його почали запрошувати на весілля.

З ностальгією він згадує славний період традиційних весіль, де не бракувало місцевих музикантів.

Не було груп, як зараз, але збиралося кілька осіб, кожен із своїм інструментом, на якому він добре вмів грати: скрипка, акордеон, барабан, зонгора тощо. Був один, хто задав тон, і всі адаптовувалися один за одним

згадує пан Іван.

Вони вже знали один одного і так справлялися. Іноді траплялося об’єднуватися з музикантами з інших сіл, якщо було весілля з нареченими з різних сіл, але, загалом, вони були з одного села. Весілля могло тривати кілька днів, і він було настільки зайнятим, що ледве міг йти додому, щоб переодягнутися, по дорозі на інше весілля. Попит був дуже великим, і він ледве справлявся. Не тільки він, а й усі музиканти тих часів, бо «xеґедуші», як їх ще називають в діалекті місцевості, користувалися великим попитом.

Для скрипки треба мати легкі руки, щоб тобі вийшло все дуже добре, а не напрацьовані, як у мене. Але гра на скрипці мені дуже допомагає душевно

розповідає чоловік

Він навчився виконувати багато інших робіт, бо все-таки, як він зізнається, «не можна прожити лише граючи, особливо якщо у тебе сім’я». Він багато працював з деревом, у лісі, будував будинки і завжди дбав про своє господарство, свою землю та своїх тварин. І зараз, коли багато хто відмовився обробляти землю, пан Іван хвалиться, що він разом із сім’єю продовжує обробляти землю та тримати тварин, як це робили відколи себе знають. Один з його хлопців, також Іван, успадкував пристрасть до музики, але тепер і він поїхав з дому, в Англію. Він ще знає пісні, які вивчив від свого батька, і, «хоча й поїхав далеко від дому, не забуває своїх традицій та коріння», – з гордістю говорить нам пан Іван.

Одним з його улюблених моментів року були зимові свята. Тоді музиканти, колядники, друзі, родичі, сусіди зібралися в «банду» і так вирушали колядувати від хати до хати, аж до ранку. Стара коляда лунала скрізь, а після коляди слідувала ще одна важлива частина. «Банда» заходила в будинок і після невеликої перерви, коли господар частував їх за їхню коляду, починалися танці. Практично, це було схоже на невеличку вечірку з музикою та танцями, яка могла тривати годинами. Тому, найчастіше ця коляда розтягувалась на кілька ночей, щоб дійти до якнайбільше будинків, бо за одну ніч вони не встигали.

Він чистить смичок і готується до ще одного музичного міні-марафону, специфічного колажу, який переносить його в інші світи та інші часи. Історія продовжується в ритмі музики.

Авторка тексту Марія Чінар-Жіґа
Автор фото Келін Ілля

Поділись з друзями цією історією

Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на tumblr
Поділитися на reddit
Поділитися на pinterest
Поділитися на telegram
Поділитися на whatsapp

Про проект

I am text block. Click edit button to change this text. Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Ut elit tellus, luctus nec ullamcorper mattis, pulvinar dapibus leo. It is a long established

Партнери

“Жити (з) мистецтвом” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.