На столі по обидва боки від Марії Петрів стоїть тазик із солоною водою, тазик із чималою голівкою сиру, кілька мисок, а перед нею – електроплитка, на котрій парує каструля. Там розігрівається сир, аби стати достатньо пластичним, щоби з нього можна було ліпити. Пані Марія – майстриня з Брустурів – української столиці сирних коників.

Попри похмурий день в кімнаті доволі світло. Все завдяки великому трикутному вікну, що позаду майстрині. А на його підвіконні дбайливо розкладені книжки, газети й журнали, в котрих згадується про пані Марію. На їхніх сторінках жінка демонструє свої вироби та розповідає про них в інтерв’ю. Її чоловік, пан Василь, запрошує оглянути цю мінівиставку й не без гордости коментує світлини, ніби радше не екскурсовод, а промоутер. Так само повідає про всі звання та медалі дружини, ніби перелічує боксерські пояси у всіх можливих категоріях та асоціаціях.

Його нанашка, себто хресна мати, 33 роки тому навчила пані Марію ремеслу ліплення коників. Спершу жінці це не вдавалося, але з часом почало вдаватися.

Майстриня каже, що сир потрібно так розігріти, аби він був як пластилін. Повідає, що за переказами першого коника зліпили вівчарі, котрі випасали на полонині худобу. Там ж вони варили сир і котромусь із них шматок впав до казана й розм’як. Тоді він дістав його й зрозумів, що сир тягнеться, себто з того можна зліпити якийсь подарунок дружині, котра жде його повернення вдома. Спершу чоловік (бо серед вівчарів не було жінок) створив щось простіше, калачика, а вже потім навчився ліпити складніші фігури. І так одного дня з-під його руки з’явився сирний коник, що згодом став традиційним.

Цей акт ліплення дуже місткий та багатошаровий. Він апелює до стількох важливих творчих практик та вірувань. До деміургії, бо зм’яклий сир подібний не лише на пластилін, а й на глину. Проте в цьому випадку все куди цікавіше, бо сир – їстівний продукт. А тому те, що зліпиш – можеш спожити. А в деяких древніх віруваннях в тотемо-анімічні часи людина могла перейняти риси чи здобути силу звіра, з’ївши його, чи то символічно чи цілком навсправжки. Життя в горах складне, працювати потрібно шалено, викладатися наповну, якщо хочеш чогось здобути. Тож недивно, що найпопулярнішою моделлю для сирних виробів став саме кінь, без котрого годі собі уявити життя гуцулів.

Пані Марія каже, що в неї нерідко замовляють цілі торти із сирних коників на різні святкові події: весілля (з неодмінними сирними фігурками молодого та молодої), хрестини, дні народження і т.д.. А часом рідні хочуть подарувати від себе великі їстівні фігурки, і тоді в діло вступають не лише коники, а й кури (бо що за життя без господарки) та інші пташки (бо як же без пісні?) чи рибки (либонь, як символ християнської віри).

На одній зі стін в сусідній кімнаті висить плакат, що скидається на стінгазету. На ньому зображені будинки, до яких причетна сім’я Петрівих. Помітно, що будинки – сакральна тема для цієї родини. Тому з такою любов’ю й дотошністю створювався і цей дім, аби пані Марії зручніше було працювати.

Поруч із цим плакатом – портрет в техніці лентикулярного друку, на якому фотографію пані Марії під іншим ракурсом змінює собою фотографія її чоловіка.

Пані Марія розповідає, що багато дітей з Брустурів радо приходять до неї на майстер-клас. Проте і її донька Христина каже, що хоче займатися цим, коли виросте. Поки їй не виходять складні фігурки, проте вона допомагає матері, наприклад, їй добре вдаються калачики. А калачик – символ безкінечности, вічного тривання. Тож справа пані Марії буде кому продовжувати.