Наш світ колись постав із хаосу. Із Великого вибуху. Із процесу Творення, що полягав в розділені Неба та Землі, Тверді та Води, Світла та Темряви. Він був водночас руйнівним та креативним за своєю природою. Ці протилежні енергії доповнювали одна одну, живили й лягли в основу всього сущого. А тому людина, як його частка, своїм єством намагається цьому вторити, відчуваючи силу тих процесів, закорінених глибоко в закамарках пам’яті виду. Тому вона все своє життя проводить в спробах підкорити хаос, приручити його всередині себе чи, принаймні, зрозуміти й направити в правильне русло.

Так, межи хаосу однієї косівської колишньої кухні, на дереві оприявнюються лики святих, виникають хрести та ікони, з’являються світські портрети й сюжети. Чому кухні? Бо там митець-різьбяр Тарас Стринадюк облаштував собі майстерню всередині будинку. Він має ще одну, основну майстерню, в гаражі, але їй бракує цього антуражу. Вона не дарує такої можливости для споглядання внутрішньої кухні, завдяки чому можна багато довідатися про людину та її ремесло.

Якщо дивитися на цю тісну кімнатку звіддалі, то вона скидається на різнобарвну пляму Роршаха, на тест на уяву. Проте, якщо наблизитися, то зорові відкривається ширша картина. Тоді він зачинає вирізняти із нашарування речей конкретні предмети, що лежать на землі, розкидані по кухонних меблях, висять на стіні: всі ці журнальні вирізки, книжки, тарелі часів Бабці Австрії, клаптики паперу, пляшки, інструменти, горнята та інше начиння, нитки, фарби, скотч, прищепки, термометр, кутники. Все це безладно, на перший погляд, розкошує, переплітаючись, перетворюючись на безформну масу, аби увиразнювати собою постать Тараса в дальньому куті кухні, котрий сидить біля вікна при світлі лямп й долотом оживляє сакральні постаті та сюжети на дереві.

Цей хаос ідей та натхнення, підготовки та перепочинку, трохи виходить за рамки майстерні, робить вилазки в коридор, аби там партизанити еклектичним переплетенням геловінівської маски та ялинковою прикрасою голови Діда Мороза, розкішною різьбленою скринею та рисунком, що скидається на ескіз тату. І навіть добирається до сусідньої кімнати, де розпочинається Тарасів музей. Там, при вході, вас зустріне експонат в кольчузі, жартома зодягнутий в протигаз та оточений топірцями та гільзою до ПЗРК. А вже в сусідній кімнаті можна оглянути рідкісну колекцію хрестів, зібрану митцем. І там вже панує досконалий порядок. Хаос приручено.

В цьому всьому можна угледіти конфлікт чи суперечність. Але вони від початку закладені в кожній людині, але найкраще проявляються в тих, хто намагається підкорити хаос творчій енергії. Тому все це лиш вказує на те, що Тарас Стринадюк є людиною межі. Людиною контрастів, котра таким чином увиразнює свій шлях до авдиторії.

Людина – істота гріховна. Їй притаманне все земне та приземлене, проте вона прагне високого, тому намагається собою лучити Небо та Землю, поєднуючи sacrum та bolvanum. Але, аби розібратися, що їй ближче – потрібно пізнати обидві сторони. Тому митець мусить виходити за звичні кордони, аби відчути кожну зі сторін. Щоби краще зрозуміти переваги добра. Щоб відчути зло і побороти його. Аби намацати баланс. Тому не дивно, що цей гуцульський митець відомий не тільки своїми пластичними роботами по дереву, а й створенням вин. В тім числі й екзотичних.

Він мусить пізнавати світ, аби тонше відчувати його плин. Аби з легшою рукою та чіткіше виводити долотом лінії. Аби вміти відділити низьке від високого. Розмежовувати добре й лихе. Аби бачити й відтворювати світ об’ємним.

Бо щоб приручити звіра – треба стати на трохи звіром, почати думати, як він, відчувати, як він. Тому, як клин вибивають клином, так хаос приручають хаосом. Аби видобути із нього впорядкований космос Небес.