Двері у інші світи
Наша мандрівка до Вінцензових Скарбів, присілку села Бистрець, ніби й не мала відбутися. Кілька разів ми відкладали чи переносили її. Бистрець — ворота до Чорногори. Їхати туди далеко і все ж трохи страшно на низькій машині з прокату. Але того дня все мусило відбутися напевно. Була яскрава гірська осінь. Ми їхали звивистим серпантином з Космача до Бистреця і навмання відкривали “На високій полонині” — кожен отримував свої одкровення, ніби дрібки мудрості. Кілька речень на день. “Ось гірська осінь, стара божа писанкарка, красила світ” — повів на Станіслав Вінценз зі сторінки 435. У Бистреці зустріли Юлю Потяк, дослідницю Станіслава Вінценза та місцеву культурну діячку. Вона одягає зручні трекінгові черевики та теплу дуту куртку. Хмари змінюються зі швидкістю світла і починає моросити.
Коли починаються високі камені, лишаємо машину і йдемо пішки. Дорогою Юля ділиться власними досвідами читання Вінценза. Для Юлі, як і для мене, це текст, який можна читати сотні разів — щоразу розуміти інакше. Ніби і не бачив цього до того. Коли читаю Вінценза, завжди трохи боюся. Здається, саме зараз він скаже щось чого я давно чекала, але не була готовою слухати, чути. “На високій полонині” — це дуже особиста книжка. І кожен читає її з відстані свого сприйняття і досвіду. Для когось це етнографічний нарис, для когось просто вигадки. Хтось любить ритм і поетику прози, явну і сховану водночас мудрість. Для когось — це священна книга, генотип Гуцульщини.
Все тому, що як і будь-який великий літописець свого місця і часу, на зразок Гесіода чи Гомера, Вінценз спіймав неспіймане — метафізику природи, ландшафтів, таємничість давніх вірувань і думань. Коли спробувати майже поночи в густому тумані дістатися до місця, де колись був його причорногірський дім, трохи більше розумієш і саме письмо. Зараз це майже безлюдна частина села, завалена великими валунами після повені та мулом. Подекуди трапляються дерев’яні хиткі мости і порослі мохом стежки. Вже тільки згодом відніється просвіт і горб, на якому колись стояла дерев’яна вілла Вінцензів. Зараз від того дому лишився лиш фундамент, великий дерев’яний гуцульських хрест та клени, які садив ще сам Станіслав Вінценз.
Станіслав Вінценз народився у Слободі-Рунгурській, на Коломийщині. Ще дитиною потрапив у Криворівню, до діда з бабою, де його виховала нянька-гуцулка Палагна Сліпенчук-Рибенчук — жінка, котра була колись годувальницею Вінцензової мами Зоф’ї Пшибеловської. Саме вона навчила його гуцульської мови, говорити “по-людськи”. “Ші будеш мати чєс говорити панськими їзиками, а тепер говори по-людськи. Тай памнітай, донику, абис николи людського їзика не забув” (ред. — цитата приблизна, переказана досліднцею Вінценза Юлею Потяк). Ось це “по-людськи” й означало гуцульською, зрозумілою мовою, але також — людяно, з розумінням та повагою до іншого. Не берусь робити висновків чи завжди Вінценз розмовляв на рівних з місцевими, бо тема ця хитка і складна, однак з добрих слів, які про нього лунають ще й зараз на Гуцульщині, думаю, що був він людиною чуйною, не зверхньою.
Тут, у Бистреці він майже не писав. На Гуцульщині добре проживати мову, набиратися слів, щоб потім в інших далеких світах ті слова вимовляти. Свій найвідоміший епос “На високій полонині” він почав писати вже тоді, коли жив поза Бистрецем. Саме у практиці письма Гуцульщина була завжди з ним — у мові, пам’яті, уяві. Гуцульщина в тексті Вінценза є мітом, глибоким і перетвореним, схожим до мітів Давньої Греції. Саме письмо, величезні, добре зритмовані речення, заворожують, стають потоком, у який дуже легко впасти. І ось ти вже не ти, не тут, а подорожуєш світом гуцульського старовіку, іншими вимірами і світами. Ніби під впливом магії. Таким є письмо Вінценза — глибоким, філософським, іммерсивним. Це також книга, яку важко читати просто так, з нудьги. Для читання “На високій полонині” потрібні змінені стани. Потоковість мови вимагає потоку свідомости.
Називати Вінценза гуцульським письменником проблематично. Навіть хибно. Так само, як і українським чи польським. Він, син француза та полячки, народжений на Галичині, чи не найточніше втілює ідею філософа Вілема Флюсера про “бездомність”. Бездомність як стан першої частини ХХ століття у Європі з хиткими національними та локальними визначеннями, постійними втечами та переїздами, зруйнованими державами та плинними кордонами. Бездомність як вміння знаходити дім де би не був, самим для себе бути домом. Вінценза важко локалізувати. Більше того, цього робити і не варто. Він належить світу, як і його тексти є дверима у інші світи.
