Михайло Тимофіїв, український фольклорист та музикант, розкладає на білому полотні свої скарби. Якщо кинути на стіл недбалий погляд, то можна помітити лиш якісь палиці та фігурки, що видом своїм нагадують птахів. Але, якщо придивитися уважніше, то помічаєш, що це духові музичні інструменти. Ми поки ще не бачимо всієї картини, ще не відчуваємо, що незабаром постане перед нами, але в залі музею атмосфера наче стає світлішою, яскравішою, легшою, ніби легіт обвіяв присутніх спекотного літнього дня.

На столі все з’являються нові види галуззя духових інструментів, а вже невдовзі пан Михайло виростить із них справдешній ліс.

За Біблійними переказами Бог вдихнув в людину життя, так подібно пан Тимофіїв вдихає його не лише в інструменти, а й у весь довколишній простір. І далі все це вже зачинає рухатися, розвиватися, повнитися своїм окремим життям, відчувши власну свободу та самостійність.

Оживають перед очима не лише птахи, чиї співи імітують інструменти та вабці. Пан Михайло дуже волів, аби зустріч із ним відбувалася саме в коломийському Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, і в залі, в котрій розмовляємо й слухаємо майстра, біля входу стоїть п’єц. Оздоблений він косівською керамікою. І коли пан Тимофіїв починає грати на фрілці, то здається, що сценки на кахлях оживають. Що гуцули й звірина зачинають спершу непевно рухатися, як голова слухача, що мимоволі хитається в такт від чіпкого ритму, а згодом герої тих майстерних сценок вже повноцінно пускаються в тан. Якщо уважно роздивитися той самий п’єц, то можна помітити на нім, що частина гуцулів так само споряджена інструментами: великими трембітами, але й малими, либонь, такими ж сопілками та фрілками, котрі приніс із собою пан Михайло. Гуцулки з килиму за його спиною теж зачинають рухатися і, здається, підморгувати. Перед очима виникають образи гір, між яких точиться дрібна смужка білого густого туману, всередині котрого й рухається мелодія. Здається, що вабці-пташки здіймаються зі столу й сідають на гілляччя та листя, котре випустили фрілки, сопілки та тилинки, а довкола танцюють гуцули, що зійшли із килимів та кахлів.

Бо дійсність гуцульська – вона дуже жива, близька до природи, бо інструменти народні, всі ці сопілки й фрілки поставали з дерева. Бо справжньою магією видається те, що стільки образів можна витягнути з чужої уяви, просто подувши в шматок палиці з кількома отворами. Тим чарівнішим є те, що коли із сопілки звук зможе добути кожен, бо там є корок, то грати на фрілці потрібно навчитися. А незнане – притягує, вабить, як звуки миші із вабця притягують лисиць. Тому гуцулів змалку тягне до цього чарівного знання та вміння. Бо яке життя гуцульське без пісень, без мелодій, співу та танців? Без традицій й обрядів?

Митець каже, що саме Гуцульщина є тим регіоном України, котрий найбагатший на різноманітні інструменти. Сам він родом із села Мишин неподалік Коломиї, де налічується 166 музикантів. І вся сім’я його, ще від прадіда, котрий мав прізвисько Дудчак, бо грав на дуді, була віртуозними музиками. Різні його родичі грали крім дуди також на цимбалах, але найчастіше – на скрипці та духових інструментах. Тож недивно, що й він не просто почав грати на всіх цих фрілках, дідиках, джоломіґах, зозулях-окаринах, ребрах, сопілках, тилинках, дримбах та вабцях, а й вдосконалювати ці інструменти та створювати самотужки. Як і саме йому належить ідея хроматичної фрілки з десятьма отворами, котра дозволяє виконувати складну класичну музику, а не лише народні мелодії.

Все життя пана Михайла переплетене в тих звуках. Тож, як одні митці можуть витворити такі яскраві образи народні на килимах та кахлях, вкладаючи в свою творчість серце та душу, так і музичні майстри силою подиху оживляють те, що ніколи не рухалося та не дихало, але мало в собі той творчий вогонь, що передався від творця.