Майстер гуцульських чересів
У його майстерні безліч усякої всячини. Молотки, колодки, ножі, різноманітні обценьки, лещата, дратва, віск, смола, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкіри, нитки усіляких кольорів, старий одяг, фарби, олівці, пензлі, підрамники, ґудзики найдивніших форм, ножиці, пробійники, швейні машинки, голки різної величини, наперстки, крейда і ще ціла купа дрібниць. Так і хочеться побудувати тут якесь казкове мікро-місто з крихітними закапелками, вузькими двориками, тісними ринками, мініатюрними кравецькими цехами та ательє, а потім зафіксувати весь цей паноптикум на плівковий знімок стареньким фотоапаратом, котрий висить поруч столу.
Останні декілька років я почав шити так, як це робили ще 100-200 років тому.
Він один з небагатьох у Косові майстер художньої обробки зі шкіри. Свої вироби намагається шити та оздоблювати так, як робили колись його гуцульські предки. Займатись ремеслом Юрій почав двадцять років тому. Закінчив інститут прикладного та декоративного мистецтва у Косові, але вперше захопився цією справою тоді, коли мама відвела його до своїх друзів – тодішніх майстрів шкіряних виробів.
Тепер Юрій Порох один з найбільш знаних майстрів художньої обробки шкіри у своєму місті та в Україні загалом. Створює гаманці, наплічники з гуцульськими орнаментами, ключниці, жіночі ридикюлі, торби для роверів та кофри для мотоциклів. Але найдужче з-поміж усього Юрій любить виготовляти традиційні гуцульські череси і табівки.
Черес – це чоловічий шкіряний пояс, котрий гуцули часто одягають на празник, або під час якоїсь урочистої події, а табівка – гуцульська шкіряна торбина. Носять її на ремені через плече чоловіки та жінки.
Маємо ще трохи часу
Юрію 34. Довге, русяве волосся. Голубі очі. Невисокий на зріст. Одягнений дуже просто: светр, старенькі джинси, кросівки. Кожен його день розпочинається зі звички випити кави та затягнути ранкову цигарку. І обов’язково хвилину-дві помовчати у тиші, дивлячись на гори, що бовваніють на обрії. Майстер пояснює, що ранковий ритуал неспішного спостереження за гірськими ландшафтами повинен бути у кожного гуцула перед тим, як він приступить до якоїсь роботи. Бо це внутрішнє налаштування на вдалу справу. Місто Косів, що на Івано-Франківщині, розташоване біля підніжжя Карпат, у долині річки Рибниці. Щоби побачити кавалок гір зі свого дому, Юрій щоранку виходить на ґанок. Та спостерігає.
Культура краю, його природа відбивається і вливається в тебе одночасно
Косівський майстер береться показувати шкіряні пояси. Оздоблює череси ланцюжками із міді, ґудзиками. А ось там – черес ручної роботи виготовлений із мельхіору (група сплаву міді, що має виразно сріблястий колір). Пряжки у нього мосєжні, як і годиться литі з латуні. Поки чоловік розповідає технологію художнього оздоблення шкіри, до кімнати зазирає маленький син Ілля. Поволі відчиняє білі двері та смикає тата за обидві руки.
Кожен виріб потребує дуже багато часу. Цим потрібно займатись день в день.
На виготовлення одного добротного череса йде цілий місяць. Менше часу забирають більш дрібні речі: наприклад, гаманці чи порт-моне. Їх Юрій може зробити за день-два. Шкіру купує, бо вичинати самому справа надто довга та складна. Колись він купував на ринках вживані шкіряні речі та переробляв у матеріал для майбутньої роботи. Тепер працює лише з новою тканиною, з якої формує власні мистецькі вироби.
Колись гуцули вичинали шкіру великої рогатої худоби самі. Робили то все дуже поволі, бо мали багато часу. Взагалі гуцул колись мав багато часу. А зараз? Чи так є?
