Добратися до митця та колекціонера з села Бабин Богдана Петричука після зливи не так вже й легко. Доводиться постійно їхати то вгору, то вниз, місцями фактично по бездоріжжю. Та й вже в самому селі не одразу вдається знайти потрібний будинок, а запитати в Богдана не годен, бо мобільний зв’язок не ловить. Доводиться запитувати дорогу в стрічних.

На місці дізнаємося, що ми вже треті чи п’яті гості того дня в Богдана. «Часом буває, що багато людей, а часом – нікого. Нема рівноваги в тому житті», – каже господар. Він стрічає нас в худі та спортивних штанях, проте невдовзі перевдягається у вишивану сорочку.

Над вікнами Богданової садиби висять кептарі. Митець каже, що одяг з колекції доводиться постійно провітрювати, аби не завелась міль. У вітальні перетинаємося з молодими режисерками, котрі знімають фільм про карпатських митців. Кімната обставлена мінімалістично та по-сучасному, лиш кілька артефактів, як-от підсвічник чи косівська кераміка, засвідчують, що ми на Гуцульщині.

В окремій кімнаті зібрані Богданові скарби. Там всі гості одразу розбрідаються й беруться фотографувати різні предмети побуту, кому що припало до душі: старі скрині, килими, ліжники, тарелі, ікони, коралі, сардаки, кептарі чи все те багатство водночас. А ще довжелезний ряд вишитих сорочок, що тісно туляться одна до одної, мов пасажири дуже популярного маршруту в час-пік.

Богдан колекціонер та дизайнер. Основна його пристрасть – одяг. Почав збирати його ще в тринадцять років, коли побачив, що сусідка хотіла спалити сорочки. А вже в п’ятнадцять-шістнадцять володів чималою колекцією.

Каже, що завше відав, що із речей є рідкісним і цінним, бо ці знання були в родині. Дід і баба розповідали, хто в чому ходив, який одяг пам’ятали, що носили старші люди. Через те шукав те, що втрачається. Основний принцип колекції – показати те, чого вже майже немає.

7 років тому чоловік сам почав створювати одяг. Створював візерунки й місцеві майстрині вишивали за зразком. Зараз намагається відійти від цього, віддаючи перевагу машинній вишивці.

Богдан міг би залишитися в Чернівцях чи Києві, себто містах, де навчався. Тим паче, що основні його замовники переважно із великих міст, здебільшого зі Львова та столиці. Тож логічнішим видається бути ближче до кола своїх клієнтів. Проте дизайнер зостався в рідному селі.

Гори й рідне місто чи село – важливі пункти ідентичности гуцулів, що чи не найсильніше відчувається саме в місцевих майстрів, бо їхні роботи вкрай тісно пов’язані та переплетені з традиціями та локальними канонами.

Богдан збирає саме місцевий одяг. В кожному селі є своя мода, вона відрізняється кольором та технікою від інших. «Традиція свого села вважалася файною, а іншого – нефайною, тому її шанували і зберігали», – пояснює колекціонер. І так триває й досі.

Тому завдяки йому село стає центром тяжіння. Завдяки йому в нього зостанеться пам’ять про речі й людей, котрі їх носили та створювали.

Дизайнер пригадує, що коли він був малим, то батьки їздили торгувати скринями, а він з бабою ходив на похорони. «Бачив багато похоронів інтересних, і як згадає зараз, який одяг ховали з небіжчиками – кров з серця капає». І завдяки таким людям Бабин має шанс уникнути амнезії.