Будинок пана Павла Поповича знаходиться у більш відлюдному місці, на хуторі Плай з Репедя. Тут, власне, знаходиться одне з його господарств. Залежно від пори року та потреб, він звик переїжджати туди, де все ще має землю, щоб забезпечити тварин усім необхідним. Однак останніми роками, завдяки своєму старшому віку, він в основному проживає в Плаї. Він багато ходить, бо його будинок розташований на пагорбі. Однак туди можна доїхати і на джипі за 10 хвилин від центру комуни. Так потрапили сюди й ми дорогою, яка стала занадто впертою після дощу. Пан Павло зустрічає нас у своєму робочому одязі, бо ще має роботу довкола хати. Ми бачимо кількох овець у стайні, облаштованій надворі, але пан Павло пропонує нам піднятися трохи вище, щоб дістатись до зимової кошари, де сім’я доглядає за вівцями. Там 80 овець, за яких відповідає його дочка та її чоловік. Пан Павло теж допомагає накопиченим ним досвідом: він варить сир, будує «кошару» для овець чи інше необхідне, наскільки дозволяють йому вік та стан здоров’я.

Він готує собі палицю, на яку опирається і вирушає в дорогу коротким шляхом. Він не хоче сідати в джип, в якому перебуваємо ми, кажучи, що так він рухається. За ним рушаємо й ми, але одразу виїжджаємо на іншу дорогу. За кілька хвилин доїжджаємо до місця, звідки вже не можемо їхати на джипі, й чекаємо пана Павла. На наш подив, він з’являється відразу ж, хоча ми думали, що піднятися нагору займе більше часу. У свої майже 63 років він багато ходить пішки і каже нам, що звик до таких маршрутів.

Зараз початок весни, тому ми знаходимо там усіх членів родини, які готують землю до сільськогосподарських робіт. Вівці тихо походжають, а ми заворожені неймовірний пейзажем, який розкидається перед нашими очима. Село Репедя простягнулося у всій своїй красі, а полуденне сонце робить пейзаж іще казковішим.

Пан Павло запрошує нас побачити ягнят, яких саме годують. Зараз сезон народження ягнят у розпалі, тому стайня повна.

Пізніше один із онуків, 13-річний Паулін, осідлує коня, якого отримав від діда, і везе гній зі стайні трохи нижче. Він дуже впевнений у тому, що робить, і кінь його слухає. Вранці він іде до школи, а після обіду займається домашніми справами. Улітку йде до кошари і вже став надійним помічником.

Пан Павло каже нам, що зараз дуже важко знайти вівчарів, які були б і досвідченими, і серйозними, і коли є можливість, потрібно організовуватися в сім’ї. З ностальгією ділиться з нами чимось зі свого минулого пастушого життя, яке він прожив, про життя у вівчарні та неписані закони в ім’я традицій. Він пам’ятає період слави вівчарства в цій зоні, коли майже кожна родина мала 10-15 овець і навіть більше. Навесні люди вибрали хазяїна, який би був «господарем овець». Овече товариство було справжньою подією, а «господар овець» був важливою людиною. Він мав багато обов’язків і доглядав за 400-500 вівцями або навіть 800 вівцями. Цим багато людей заробляли на життя. І пан Павло був «господарем овець» і пам’ятає, що було багато кошар, бо було й багато тварин (особливо овець). Зараз кошари є то тут, то там, і дуже мало сімей, які все ще тримають тварин.

Пан Павло та його сім’я є одними з небагатьох, хто досі ще зберігають цю традицію і намагаються її продовжувати. Це заняття, яке пов’язує тебе із тваринами, із землею, але для нього це спосіб життя. Він живе в Репеді, відколи себе знає, і нікуди не пішов би звідси.

Після чергових порад з племінником та перевірки, що тут усе гаразд, пан Павло знову вирушає в дорогу, додому. Він не має часу сидіти. Завжди є чим зайнятися біля будинку. Для нього це свобода, це життя, яке  приносить йому душевне задоволення, це справжнє життя.