Популяризатор культури українських гуцулів
У повіті Марамуреш проживає понад 35 000 етнічних українців, тобто більше половини з 51,7 тис. етнічних українців, проголошених під час перепису населення восени 2011. Зона Долини Рускова, так як її знають, включає три населені пункти: Рускова, Кривий (румунською Репедя), Поляни (румунською Поєніле де суб Мунте). Протягом століть у цих трьох населених пунктах на кордоні Румунії з Україною живе найбільша компактна громада етнічних українців Румунії (понад 20 тисяч жителів), завжди між світами, між культурами, на тій чи іншій межі. Йдеться про автохтонне населення, яке, як відомо, має слов’янське походження. Тутешні люди зберегли, так як вони могли, мову, традиції, звичаї, обряди своїх предків, незважаючи на багато впливів. Тут говорять архаїчною мовою, яка є поєднанням української, угорської, румунської, словацької, німецької та іншими впливами цієї місцевості.
Василь Попович згадує, що власне термін “українці”, який описує людей у цих місцях, почав застосовуватися найбільше після Революції ‘89 року. Це був період, коли почалося відродження українського духу. Було засновано Союз Українців Румунії, і його тодішній голова, письменник Степан Ткачук, почав приїжджати до тутешніх громад і разом з іншими членами громади допомагав висвітлювати українську етнічну приналежність.
До цього часу нас називали більше "росіянами", "руськими", і багато людей навіть сьогодні все ще кажуть, що говорють "по-руськи". Можливо, через кордон із СРСР, можливо й тому, що Україна здобула свою незалежність лише в 1991 році, а може тому, що прикордонні з Україною повіти були колись частиною ранньосередньовічної держави Київська Русь та Галицько-Волинського князівства, а можливо через назви, які інші дали цій громаді упродовж часу, у різних історичних записах...
У цьому контексті пан Василь Попович був дуже здивований, коли згодом, після того, як можна було легше подорожувати до України і він зміг туди їздити, він помітив певну подібність між цією громадою та гуцулами з України. Будучи директором культурного центру, він мав можливість їздити в Україну на різноманітні культурні заходи. Таким чином, він помітив багато спільного з тамтешніми людьми – від пісень, мелодійних рядків до певної розмовної мови, яка нагадує мову жителів певних сіл уздовж кордону Румунії з Україною. Так народилася ідея створити фонд/фундацію, яка допомагатиме через проекти у вивченні походження та культури українських гуцулів, як у Румунії, так і в Україні, а також для розвитку відносин між громадами по обидва боки Тиси. Таким чином народилася Фундація українських гуцулів в Румунії, засновником та головою якою є пан Василь Попович.
Гуцульське подвір’я вдома
Зовнішній вигляд будинку пана Василя підкреслено облицюванням під дерево, імпортоване з України.
Це спосіб надати вигляду деревини, що є специфічним для даної місцевості, тим самим уникаючи зрізання дерев. Я бачив це в Україні, мені дуже сподобалось і тому я вирішив привезти цей замінник дерева і для свого будинку. Він має й довше життя, а також виконує й роль звукоізоляції та захисту будинку від негод, які періодично трапляються в гірській місцевості
Він зберіг дуже багато традиційних сімейних предметів, характерних для господарств цієї зони, і згодом вирішив їх використати. Так народилася ідея музею “Колекція гуцульських українців” з с. Репедя (інша назва села – Кривий). З допомогою його сестри, пані Нюрі, та завдяки проекту AFCN він відреставрував прибудову, дерев’яну стайню, побудовану в 1973 році, яка постійно поповнюється предметами, зібраними від різних людей громади, є й декілька отриманих з України.
Транскордонні проекти та розвиток румунсько-українських відносин
Однією з важливих подій, організованих Фундацією українських гуцулів в Румунії є Міжнародний фестиваль етнографії та фольклору “Гуцули” з с. Репедя Марамороського повіту, який дійшов уже до третього випуску. Міжнародні табори мистецтва та фотографії, з відомими художниками та фотографами з Румунії та України, були ще одним культурним проектом, який допоміг краще зрозуміти громади цих двох країн. Повсякденне життя, звички, одяг та особливості гуцулів знаходять своє відображення у витворах мистецтва, які народилися в результаті цих таборів. Крім того, Василь Попович бере участь як менеджер у багатьох інших транскордонних проектах з розвитку освіти, культури та медичних умов у громадах, залучених до цих проектів, по обидва боки кордонів. Ці проекти включають, наприклад, реабілітацію школи в Солотвино та пункту надзвичайних ситуацій у Рахові, або, нещодавно, реабілітацію та забезпечення пологового відділення та операційного блоку у Верховині, а у Великому Бочкою – придбання КТ-томографа. Він також розгортав і інші проекти, в яких проводились етнографічні дослідження у співпраці з партнерами з України.
Ще однією важливою ініціативою були зусилля щодо відкриття пункту перетину кордону між населеними пунктами Шебене (Зелене, Україна) та Поляни (Румунія).
Василь Попович є справжнім послом гуцульських українців Мараморощини й не тільки. Його діяльність по збереженню та пропаганді традицій гуцульських українців багата і постійно підтримується шляхом популяризації етнографічних, історичних та туристичних цінностей в етнічних громадах по обидва боки Тиси. Усі його заходи та зусилля здійснюються в ім’я традиції, культурної спадщини і особливо під знаком ідентичності цінностей.
