Вона залюбки запрошує нас до свого маленького старого будиночка, про який ми відразу ж дізнаємось, що той стає замалим, коли настає весільний сезон. Тоді до неї заходить багато людей, і вони ледве поміщаються у цих двох кімнатах, але тітка Цофічка рада кожній людині, яка переступає її поріг. Вона облаштувала свій будинок тим, що їй подобається, як їй подобається, вона прив’язана до кожної речі, і в цьому своєму маленькому всесвіті вона почувається найкраще. Вона з гордістю показує нам свою невеличку виставку картин, повну фотографій з різних періодів її життя, з усіма дорогими їй людьми. Тут вона жила зі своїм чоловіком, якого вже немає, він “одружився” і до останнього її “весілля“, тобто відбуття з цього життя, вона хоче залишитися тут. З ностальгією згадує той час, коли в цьому будиночку влаштовували весілля родичів чи сусідів, як це було звичаєм раніше, і все було облаштовано за традицією цієї громади українців.

Коли вона починає перераховувати, що вміє робити, починаєш дивуватися, звідки у неї було стільки енергії та терпіння. Будь то шиття, вишивання, плетіння, ткацтво, розписування яєць, виготовлення постолів, жилетів (кептарів) чи інших традиційних предметів, які використовуються з нагоди різних свят, тітка Цофічика розповідає з тією ж самою пристрастю про кожне. Вона просто не може сидіти на місці і завжди над чимсь працює. Так було завжди і так буде, поки вона  зможе. Вона прокидається дуже рано і лягає спати дуже пізно, бо “… робота не робиться сама. Там у мене кілька початих кептарів, але мені треба трохи матеріалу і я чекаю піти на базар, щоб докупити, бо мені не вистачило. Ось тут постоли. Там кептар для дитини, для моєї племінницi”, – пояснює вона, показуючи на купу різного кольорового матеріалу, складеного один на одний, який терпляче чекає своєї черги.

З раннього дитинства вона навчилася робити усього, бо такими були ті часи і їй здавалося природним навчитися. Походить вона із багатодітної родини, в якій кожен умів робити різну роботу, а навченими були то від родича, то від сусіда, або одне від одного. Однак вона не жила зі своїми братами й сестрами, оскільки її удочерила й виховувала тітка, яка не мала дітей, проте завжди підтримувала зв’язок зі своєю сім’єю. У тітки було багато землі та тварин, яких потрібно було доглядати, потрібно було утримувати велике господарство, тож маленька Василина мала й багато домашніх обов’язків. Закінчивши одні, вона бралася за інші. Вона завжди заробляла собі на життя, роблячи те, що знала.

Її знають і шукають особливо за зелені вінки, які вона робить, – справжній етнографічний символ українців цієї місцевості ще з найдавніших часів, але також і за її жилетки, кептарі. Вона з великою точністю згадує той момент, коли спостерігала, як її рідна мати робила вінок. Та прийшла у гості до маленької Василини, і, поки розмовляли, почала робити комусь вінок. Василина була зачарована тим, що робила її мати руками, і попросила навчити її теж. То був період, коли було важко знайти хустки, і всі дівчата носили на свята вінки. Вони були частиною їхнього вбрання, і було в моді, щоб усі дівчата носили вінки, а не лише наречені чи дівчата з релігійних процесій. Спершу, вона почала робити вінки для себе, і була дуже гордою, коли їй вдавалося зробити його так, як вона хотіла. Потім, за наполяганням своїх подруг, почала робити і для них, і за відносно короткий час у неї стало все більше й більше замовлень, їй навіть довелося робити вінки дівчатам для церковних процесій, а потім і для весіль. 

У ті часи весілля були великими, з багатьма парами кумів, дружок,великою кількістю родичів, і для кожного потрібно було підготувати вінки або квіти, як цього вимагали звичаї. Було багато роботи. Після періоду, коли традиційні весілля проводилися рідше, цей звичай знову повернувся, і в останні роки вона мала багато роботи. Вона б не впоралася без своїх надійних помічників: своєї дочки, невістки, онук, яких вона навчила тому, що знала, з надією, що вони продовжать традицію.

Зелений вінок із Полян є унікальним у світі завдяки своєму способу виконання та тому, як його виготовляють з листя барвінку та туї, із квітами з кольорових ниток або живих квітів. Як пояснює тітка Цофічка, крім цього важливо, щоб заплітання дівчат було зроблено способом три навиворіт, починаючи від вуха і збираючи пасма волосся таким чином, щоб голова була покрита, що означає смирення і розсудливість дівчат. Часто це заплітання робиться вкупі з вінком, щоб вийшло так, як хоче тітка Цофічка. Під вінок додається й червона стрічка – символ цнотливості.

Робота з виготовлення вінка досить скрупульозна, але якщо у неї все підготовлене, тоді їй вдається закінчити його за 2-3 години. Його основою є кора верби, підготовлена ще з літа, коли вона легко знімається. Перед використанням цю кору розм’якшують, щоб на неї можна було пришити. Спочатку пришивається барвінок, вгорі та внизу, по п’ять листочків, а потім посередині кладеться туя, а за нею – квіти з кольорових ниток або живі квіти. Залежно від розміру голови, використовується близько 1000-1.500 листків барвінку. Щоб добре заповнити вінок, потрібно приблизно одна повна миска туї або навіть більше. У неї вже є свої джерела туї та барвінку: або з церковного саду, або від різних жінок, котрі колись носили вінки і вирощували для своїх потреб, а зараз продовжують вирощувати в пам’ять про ті часи.

Кептарi вона пристосувала. Раніше вона робила їх зі шкіри, але зараз люди вже не хочуть таких, бо вони занадто тверді, тож вона почала робити їх із клейонки та інших м’якших матеріалів. Вона виготовляє різні моделі, залежно від того, чого від неї хочуть. Вона зраділа, як дитина, коли натрапила на стару зношену жилетку, яку викинули, а вона врятувала її. Таким чином, вона змогла запозичити від неї ті старі візерунки, які вона знала з дитинства, і відтворити їх на жилетках, які вона виготовляє зараз.

Тітка Цофічка живе на румунському кордоні з Україною в Полянах, повіту Марамуреш, яке є найбільшим поселенням етнічних українців Румунії, з понад 10 000 жителів. Тут традиція й досі дуже добре зберігається, і майже в кожній сім’ї можна знайти одяг чи інші традиційні предмети, що зберігаються на почесному місці. Вона робить вінки для процесій, для усіх трьох православних церков місцевості, а також і для католицької церкви, та для весіль. Багато дівчат з процесій та серед наречених носять не лише її вінки, але й зроблені нею кептарi та постоли. Уже довгі роки вона ходить із процесіями на храми церков у різних населених пунктах і навіть побувала в Україні, і з гордістю говорить про свої творіння, які оцінювалися та викликали захоплення на всіх заходах. Та й репертуар її церковних пісень не поступається, тим більше, що музика наповнює її душу і їй завжди подобалося співати і складати пісні.

Природа є її другою домівкою. Вона об’їздила всіх навколиші місця, гори й ліси були справжнім притулком та джерелом натхнення для її роботи. Усе ставало набагато легшим, коли вона була на вершині гори або на полонині. Історії самі по собі складалися у пісні, а ідеї так само з’являлися самі по собі.

“У мене стільки роботи, що я не маю часу померти”, – каже нам вона, продовжуючи шукати серед речей на старій печі, яка вже не працює, але є добрим місцем для зберігання різних матеріалів. Вона згадала, що в неї ще є що нам показати, щось дуже гарне.