Безкінечність
Під ногами скрипить стара підлога. Пан Володимир поволі піднімається на невелику сцену. Йде за ширму та запалює світло у залі. Зі спинки дерев’яного крісла обома руками знімає гуцульський сердак, розшитий кольоровими нитками. Одягає його на себе. На голові у нього – капелюх, прикрашений павиним та когутячим пір’ям із круглими кутасами. Однією рукою бере гуцульський топірець, а іншою притримує люльку. Всідається.
Коли стоїш у долині, коли ріка скочується по камінню, то здається тобі, що тілько гори, тілько ліс, що поросли збоку. А як вийдеш трохи вище – аж тут, з одної гори виростає друга. Трета, четверта. Так і десєта…
Говорить повільно, виразно, неспішно. До діалогу на кіні приєднується син Роман. Удвох вони демонструють кавалок п’єси польського письменника і драматурга Юзефа Коженьовського.
«Мо’ з него актор буде»
Володимир Сінітович – художній керівник та актор Гуцульського театру Гната Хоткевича у селі Красноїлля Верховинського району, що на Івано-Франківщині. А син Роман Сінітович доглядає та опікується музеєм Гната Хоткевича, а також грає у театрі разом з батьком. Після короткої мізансцени пан Володимир сходить до залу. Тепер перевдягається у звичний сірий костюм, з під-якого прозирає білий светр, а поверх нього вишиванка із синіми та голубими орнаментами. Спирається на заокруглений фасад сцени. Закладає ногу на ногу.
Мені три роки було. Дідо тримав мене на колінах ген в тому залі. – проводить поперед себе рукою. – А то тоді був кореспондент, котрий сказав, що мо з него актор буде. – усміхається. – Дещо з того, що було написано в тотім інтерв’ю таки збулося.
Пан Володимир вже багато років грає та очолює Гуцульський театр Гната Хоткевича. Разом з однодумцями він усіляко допомагає популяризувати гуцульське театральне мистецтво. Бо і сам є нащадком глибокої, давньої гуцульської культури. Дідо Володимира Сінітовича – Михайло Сінітович теж був знаний актор Першого Гуцульського театру та багато разів грав на сцені поруч із легендарним Гнатом Хоткевичем. Здебільшого це були повісті «Спекулянт», «Колокація» польського письменника Юзефа Коженьовського, про якого уже згадував Володимир. Юзеф Коженьовський посідає чільне місце у польській та світовій літературі.
Мені було 28 років, як я починав у нашому театрі грати. А виконував тоді найстарішу роль. То якраз мені випала честь зіграти тоті ролі, що зіграв мій дідо – Михайло Сінітович.
В минулому
Сьогодні у селі Красноїлля невеликий дерев’яний будинок Гуцульського театру Гната Хоткевича є передовсім унікальним осередком фіксації звичаїв, фольклору та давніх традицій українських гуцулів. Усе тримається на ентузіазмі місцевих акторів та співтворців для яких популяризація своєї культури – справа усього життя. Театральна трупа складається із 26 дорослих та 11 дітей. Володимир Сінітович розповідає, що старші актори театру окрім улюбленого заняття мають багато домашніх та господарських, особливо навесні та восени. Відтак не завжди вдається зібратись разом, створити новий спекталь. Остання велика вистава у повному складі третього покоління відбулась на Святвечір 13 січня 2007 року. У ній зіграли ті актори, котрих нині уже немає вживих.
Якщо повернутись до історії, то саме цьому будинку у далекому 1908 році вперше діяв Гуцульський театр, котрий очолював український письменник, драматург, інтелектуал Гнат Хоткевич. Приміщення непримітного будинку тоді було збудоване на кошти мешканців села передовсім як народний дім. Тут була і своя читальна. А сам Гнат Хоткевич зумів перетворити невеликий осередок в унікальне театральне явище, яким згодом захоплювались не лише в Україні, але і у Польщі та Росії. Об’єднував та збирав навколо себе прогресивну тодішню молодь, гуртував їх та навчав нових театральних практик. Нині у приміщенні Гуцульського театру Гната Хоткевича у Красноїллі діє також і громадський музей, а з 2004 року музею присвоєно звання «народний».
Заборонена коляда та циганський вертеп
Пан Володимир розповідає, що будівля театру діє у селі також як майданчик, де можуть збиратись усі, хто забажає. Спільно обговорити якісь справи, але передовсім поміркувати над продовженням збереженням Гуцульського театру в Красноїллі.
Було якось, що до нас приїжджєли цигани із Закарпаття на Різдвяні свєта. То вони перебиралися в костюми та водили вертеп.
То був час, коли колядувати було заборонено. Як каже пан Володимир «все було розраховано на єнший час.» А самих колядників тоді у селі часто переслідували. Тому збирались таємно у приміщенні театру. Потайки створювали невеликі театральні трупи та колядували лише між своїми. А роми створювали для місцевих гуцулів відчуття свята. А після свят всім табором повертались до дому. У Закарпаття.
Після себе
Світло у залі театру трохи розсіяне. Промениться тонкими променями. Навколо багато реквізитів та архівних документів. Фотокартки, вирізки із газет, книги, предмети гуцульського побуту, посуд, паспорт музею, збережені пожовклі квитки на потяг, якими актори театру колись їздили на гастролі до Харкова, Львова. Записки учасників Першого Гуцульського театру, збережені листи Гната Хоткевича і його однодумців. Загалом все, що може розповісти про історію цілого села та його давнє театральне минуле. Водночас тут багато предметів ужиткового гуцульського мистецтва. Наче тут зібраний увесь реєстр кольорів, форм та прадавніх звичаїв наших предків.
Гуцул привик жити тут, де народився. Трудитися, аби шось лишити для наступних поколінь.
